Пірко Василь Олексійович

Пірко Василь Олексійович
(24.02.1935–16.07.2012)
Доктор історичних наук, професор

Пірко Василь Олексійович народився 24 лютого 1935 р. в с. Волошине Старосамбірського району Дрогобицької області.
У 1950 р., після закінчення сільської семирічки з відмінним атестатом, вступив у Самбірське педагогічне училище, яке закінчив у 1954 р. У цьому ж році вступив у Дрогобицький педінститут на історичне відділення історико-філологічного факультету. Через два роки внаслідок ліквідації історичного відділення в Дрогобицькому педінституті був переведений на 3-й курс Львівського державного університету ім. І. Франка.
З 3-го курсу захопився аграрною історією Західної України XVI–XVIII ст., вивчав літературу, працював у Львівському Центральному Історичному архіві, досліджуючи історичні джерела. Зібрані ним матеріали склали фундамент курсових робіт 3–4-го курсів та дипломної роботи. Університет закінчив з відмінним дипломом і був направлений на роботу до новоствореної школи-інтернату в рідному районі.
Після 4-х років педагогічної діяльності в школі в 1963 р. вступив до аспірантури Львівського університету, після закінчення якої Міністерством освіти України був направлений на роботу до Донецького державного університету.
Обіймаючи посаду асистента, в 1970 р. захистив кандидатську дисертацію. Після цього був переведений на посаду старшого викладача, а в 1972 р. – обраний на посаду доцента. В 1970–1974 рр. виконував обов’язки заступника декана історичного факультету, протягом 1979–1990 рр. керував роботою навчально-методичної комісії факультету. В 1973 р. переведений з кафедри історії СРСР на кафедру історіографії, джерелознавства та методики викладання історії. Протягом 1980–1985 рр. та 1992–2009 рр. завідував кафедрою історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету. В 1996 р. в Інституті археографії і джерелознавства України захистив докторську дисертацію, в 2000 р. йому присвоєно звання професора.
В. О. Пірко за час роботи на кафедрі розробив і читав курси джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, політичної та історичної географії, методології історії, спецкурси, керував курсовими, дипломними, магістерськими роботами та педагогічною практикою. Як досвідчений викладач підготував і опублікував посібники з грифом Міністерства освіти «Русская палеография» (Київ, 1991 р.) і «Северное Приазовье в XVIІ–XVIII вв. (Київ, 1988 р.). Видав 16 методичних рекомендацій з використання на заняттях з джерелознавства та історії України матеріалів з історії Донбасу (у співавторстві зі співробітниками Обласного інституту післядипломної освіти, а також самостійно).
У 1968 р. Василя Олексійовича включили до складу редакторського колективу Донецької області, який працював над нарисами з історії населених пунктів Донеччини для всеукраїнського видання «Історія міст і сіл Української РСР». Зокрема він узяв участь у написанні нарисів про міста Яснувата та Слов’янськ.
Редагуючи нариси про інші населені пункти, звернув увагу на те, що автори мало використовували архівні документи XVI–XVIII ст., тому в 1974 р. поїхав на стажування до Москви, сподіваючись у центральних архівах виявити джерела до історії регіону. Його сподівання виправдалися, і після цього він ще п’ять разів працював в архівосховищах Москви, опрацьовуючи історичні джерела, що стосувалися історії Донецького регіону. Зібрані ним в архівах і рукописних відділах бібліотек Москви та Ленінграду матеріали склали основу його статей та монографій, написаних у 1976–2008 рр. Серед них варто виділити «Топографічні описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.» (Київ, 1991 р.), «Джерела до історії населених пунктів Донеччини (XVI–XVIII ст.) (Донецьк, 2000 р., друге видання – 2009 р.), «Заселення Донеччини XVI–XVIII ст.» (Донецьк, 2003 р.), «Соляні промисли Донеччини XVIІ–XVIII ст.» (Донецьк, 2005 р.), «Заселення та господарське освоєння Степової України XVI–XVIII ст.» (Донецьк, 2004 р.) тощо. Всього опубліковано 9 монографій і 225 статей.
Василь Олексійович брав участь у підготовці до публікації колективних праць з історії Донеччини: «История рабочих Донбасса» (Київ, 1981 р.), «История Донбасса» (Донецьк, 1998 р.), «Донеччина. Перехрестя цивілізацій» (Донецьк, 2007 р.), «Українське козацтво. Мала енциклопедія» (Київ, 2000–2002 рр.), «Енциклопедія сучасної України» (Київ, 2000 р.).
Член редколегії журналу «Історичні і політологічні дослідження», науково-публіцистичного журналу «Схід», наукового видання «Нові сторінки історії Донбасу», працював членом спеціалізованих вчених рад при історичному факультеті Донецького національного та Запорізького державного університетів.
Важлива ділянка його професійної діяльності – передача досвіду наукового дослідження молодому поколінню. Під його керівництвом працюють аспіранти, докторанти, здобувачі, якими підготовлені і захищені 14 кандидатських і 1 докторська дисертації. З ініціативи Василя Олексійовича при кафедрі відкрито аспірантуру (1998 р.) і докторантуру (2009 р.) за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.
Значну методичну допомогу надавав учителям історії Донецької області, учням у підготовці наукових робіт з історії краю на обласні конференції МАН. Протягом 1994–2008 рр. керував краєзнавчою секцією МАН Донецької області.
В. О. Пірко брав активну участь у громадському житті факультету, університету, міста. Багато років був членом Вченої ради університету, історичного факультету. На громадських засадах керував Донецьким відділенням НДІ козацтва при Інституті історії НАН України.
За сумлінне ставлення до професійної діяльності, активну науково-дослідницьку роботу нагороджений грамотами Верховної Ради України та Президента України, двома грамотами Міністерства освіти і науки України, численними подяками місцевих органів влади й адміністрації університету. Тричі удостоювався звання Лауреата конкурсів «Книга Донбасу». Його нагороджено знаками «Отличник высшей школы СССР», «Відмінник освіти України», «За наукові досягнення».